Розвиток трудового потенціалу – один із головних факторів підвищення конкурентоспроможності України

З виступу виконавчого віце-президента Конфедерації роботодавців України Олексія Мірошниченка

Нині економіка України працює у жорстких ринкових умовах. Основними факторами, які безпосередньо впливають на її конкурентоспроможність, є енергоємність виробництва, вплив державних монополій на стабільність бізнесу, непрозора та нестабільна державна фіскальна політика, а також гостра нестача кваліфікованих робітників та недостатня кваліфікація працюючих.

Сьогодні біля 30 % промислових і  майже 60 % сільськогосподарських підприємств відчувають нестачу кваліфікованих робітничих кадрів.

Також ми повинні пам’ятати і про невтішний прогноз щодо демографічної ситуації як в Україні, так і в наших сусідів. Тому все гостріше перед нами постає питання формування трудоресурсної безпеки національної економіки. На сьогодні це однин із головних викликів для України як незалежної держави.

Ефективна робота підприємств вимагає постійного впровадження нових інноваційних технологій, нового обладнання, які в свою чергу потребують від робітника нових навичок, вмінь та високої кваліфікації.

Підтвердженням того, що у світі приділяється особлива увагу розвитку кваліфікацій, є останні рішення країн  - світових лідерів,  які, до речі, є сьогодні нашими найближчими сусідами. Так,  у жовтні 2000 році на засіданні Європейської Ради в Лісабоні було проголошено стратегічну мету перетворення економіки Європейського Союзу в найбільш динамічну економіку, яка базується на знаннях; необхідність радикальної модернізації систем освіти; посилення взаємодії між економікою, політикою зайнятості та розвитком людських ресурсів за рахунок забезпечення високоякісного професійного навчання. Європейський Союз приділяє особливу увагу реформуванню системи освіти для країн, які прагнуть вступити до ЄС. Більш того, на самміті великої вісімки в Німеччині у червні поточного року лідери світових держав ще раз підтвердили, що європейські країни продовжуватимуть реформи на підставі Лісабонської стратегії.

Сьогодні в Україні з’явився ефективний власник, який усвідомлює свою соціальну відповідальність перед суспільством та прагне стабільного розвитку бізнесу. Багато українських підприємств проводять навчання та підвищення кваліфікації робітників на виробництві. Цей процес відбувається, не зважаючи на зарегульованість та бюрократизм, які притаманні системі отримання дозволів на проведення навчання на виробництві. Так, для отримання дозволу на здійснення навчання на виробництві необхідно виконати вимоги понад 50 нормативних актів: законів, постанов та розпоряджень Уряду, наказів Міносвіти, Мінпраці, Держгірпромнагляду. Мова вже не йде про термін отримання відповідної ліцензії, який становить від 6 місяців до року,  - йдеться про вартість цього процесу. Таку розкіш можуть собі дозволити тільки дуже великі підприємства. Крім того державна фіскальна політика обмежує розмір витрат на всі види навчання 3,0 відсотками від фонду оплати праці за звітний період.

Нажаль, державна система освіти не може задовольнити вимоги роботодавців, ринку праці до якості кваліфікованої робочої сили. Також загострилась проблема нестачі кваліфікованих кадрів, особливо інженерно-технічних фахівців. Навчальні заклади сьогодні готують у великий кількості економістів, юристів, фінансистів, а господарській сфері потрібні механіки, технологи. Більш того, за даними Державної служби зайнятості в професійно-технічних навчальних закладах готують у 3,5 рази менше кадрів з розрахунку на 10 тисяч населення, ніж у вищих навчальних закладах. В той же час ринок праці на 80 відсотків зацікавлений у робітничих професіях і менш як на 20 відсотків -  у фахівцях з вищою освітою. Як результат – держава марно витрачає гроші та має безробітних із вищою освітою. Досить влучно в Угорщині назвали цю проблему «дипломованим безробіттям». Саме професійно-технічна освіта сьогодні перетворилась лише на сходинку до вищої освіти, і знову значна частина державного бюджету неефективно використовується на навчання тих, хто ніколи не буде кваліфікованим робітником.

Національна економіка України працює у ринкових умовах, тому  і система ПТО, як її складова, повинна бути зацікавлена у високій якості наданих послуг та бути зорієнтованою на задоволення потреб ринку праці, на результати навчання, а не на його процес. Але для цього необхідно надати більше самостійності, перш за все, фінансової, безпосередньо навчальним закладам; необхідно навчити керівників навчальних закладів бути менеджерами, які ефективно працюють у ринкових умовах.

Я не хочу звинувачувати систему ПТО в усіх негараздах, які є на ринку праці у зв’язку з нестачею кваліфікованих працівників. Скоріше,  навпаки - я хотів би подякувати цим людям, які взагалі зберегли цю систему до сьогоднішнього дня, які працюють в ній за невелику заробітну плату і своїм ентузіазмом забезпечують навчання більш ніж 200 тис. учнів щорічно.
Система професійно-технічної освіти була сформована за радянських часів і успішно виконувала свої завдання в умовах соціалістичної економіки. Така система освіти «надає знання», але не розвиває кваліфікації та компетенції. Необхідно створити умови для швидкого та безболісного переходу системи підготовки кадрів до умов ринкової економіки, якій притаманна гостра конкуренція та вміння  зберегти накопичений за попередні роки позитивний досвід. Система світи залишилась у соціалізмі, а підприємства пішли до ринку. В зв’язку з цим вважаю, що нам необхідно запровадити наступне:

- перейти на фінансування результату навчання, а не процесу навчання, як це відбувається сьогодні;

- надати більшу фінансову свободу навчальним закладам та зняти будь-які обмеження щодо їх фінансування;

- підвищити відповідальність, в тому числі фінансову, учбового закладу за якість навчання, його результати.

Система навчання повинна мати прискорений, випереджальний, інноваційний характер, бути спрямована на формування компетентної та кваліфікованої особистості, а також створювати умови для розвитку та самореалізації особистості протягом життя.

Комплексне вирішення зазначених проблем полягає у системному підході та об’єднанні зусиль роботодавців, професійних спілок, державних інституцій.

Однією з площадок для обговорення цих проблем та координації зусиль може стати Національна тристороння соціально-економічна рада,  до складу якої входять всі зацікавлені сторони: роботодавці, профспілки, урядовці.

Що, на думку роботодавців,  потрібно робити вже зараз, і я би просив, щоб це було зафіксовано в резолюції Форуму та відображено у Концепції:

- розпочати роботу над створенням Національної системи кваліфікації;

- створити центральний орган виконавчої влади, до якого передати всю систему професійно-технічної освіти незалежно від відомчого підпорядкування;

- створити Національне агентство кваліфікацій – органу з управління процесами прогнозування потреби у трудових ресурсах, набуття, розробки і визнання кваліфікацій;

- створити систему державних атестаційних центрів щодо підтвердження різного роду кваліфікацій, в тому числі набутих і неформальним шляхом;

- спростити дозвільну систему щодо отримання ліцензій на навчання працівників на виробництві;

- законодавчо закріпити норми щодо зняття обмежень витрат роботодавця на навчання та підвищення кваліфікації працівників;

- розробити державну програму щодо створення умов розвитку внутрішньої міграції.